В. ШАХРАЙ: ПЕРЕДМОВА ДО СТАТЕЙ ЛЕНІНА З НАЦІОНАЛЬНОГО ПИТАННЯ (1919)

Україна 1918

Public domain, Wikimedia Commons

Василь Шахрай

ПЕРЕДМОВА

In: Н. Ленін (В. Ільін), Статті по національному питанні. Переклад з російс[ь]кої на українську з передмовою Васил[я] Шах-Рая [Саратов 1919].

  1. До історіі свого перекладу.

Переклад украінською мовою статтей ватажка російського пролетаріату і першорядного революційного борця в міжнародній лаві пролетарів, т. В.І. Ульянова – Ленина (він же Ільін) має велику вартість взагали, особливо тепер, коли він став на чолі Російськоі Совітськоі Республики. Під час російськоі революціі Н. Ленін не раз мав можливість виявити свій аналітичний хист, свою здатність у свій час намацать життєвий пульс политичноі боротьби, своєчасно змінити курс партійноі чи державноі політики, виявити тверду волю і переконання в правильности свого шляху навіть тоді, коли йому доводилося виступати проти переможнього гвалтовного настрою данноі хвилі.

Досить пригадати його «тезіси 4 квітня 1917 року», коли він, зразу ж по приізді до Петрограду, з поізду, читав доклад і виставив гасло Совітськоі Республики: вся влада Совітам! Його «До гасл» після разгрому 3–5 липня, коли він знімає се гасло щоби кликати пролетаріат до озброєнноі боротьби з контр-революцією і проти меншевицьких і есерівських Совітів, які плуталися в хвості организуючоіся контр-революціі.

Відродження сього гасла після Корниловщини. Заклик до повстання в жовтні. Згода на «нахабний, тяжкий, звірячий» і т.и. Брестський мир в березні 1918 року. (Характеристику сьому мирові дав сам Н. Ленін, подавши по підрахунку де яких особ, 37 «страшних» епітетів, так, шо політичним опонентам майже нічого не зосталося добавить, чим вони були «дуже „обезкуражені”». І т.д. і т.п. Анализ стосунків ріжних соціальних класів і груп під час революціі і прогноз що до тенденціі розвитку революціі навить в деталях до того блескуче був виправданний досвідом революційноі боротьби, що стало навіть звичайним висловлення, що революція розвивалася «по росписанию Ленина». Читач знайде і в сих статтях багато блескучих думок і виправданних подіями війни і революціі миркувань. Читач знайде багато навчаючаго для себе в сих статтях. Де-які пояснення, вказивки, особливо з приводу «права націй на самовизначення» не згубили своєі вартости і по сей день. Досить указати на один факт. Н. Ленін довго, грунтовно і з усіх боків виясняє значення сього «права» і приходить до висновку, що се право є ні чим иншим, як правом на відокремлення, на утворення національноі незалежноі держави, і що так воно раз-у-раз і розумілося і його прибічниками і його противниками. Вин зло і прикро висміює опонентів, яки роблять закиди сьому «правові» в загальности, абстрактности. Не дивлячись на се, не дивлячись на резолюцію народи 1913 року, тезісів по національному питанні, резолюціі на початку

/І/

революціі по національному питанні и т.д., – ми знову чуємо ті самі закиди в абстрактности, і при тому не від окремих особ, а в офіціальних заявах цілих течій. Ось, наир., що пише комуніст, № 5, орган «Комунистической партии (большевиков) Украины» в офіціальній статгі «Итоги перваго с’езда»: «Питання про форми обопільних стосунків Украіни і Росіі вирішувалося всеросійською партією на підставі абстрактноі формули (підкреслення моє. В.Ш.–Р.) «права націй на самовизначення»…

Читач на власні очи переконається, що ся абстрактність міститься не стілько в формулі, скилько в голові писавших…

Повторяю, статті Н. Леніна заслуговують великоі уваги сами по собі.

Але сей переклад з’явився в результатті зовсім инших мотивів.

По волі судьби мені довелося жити і працювати під час революціі на Вкраіні, де з найбільшою силою і яскравістю виявився національний рух і де він як найорігінальніше сплітався з загально російським; «чисто» классовим рухом, себ то де в ріжних комбінаціях суспільних груп по класовому змісту грав велику ролю національний момент, де поруч з вертікальним (класовим) поділом ще йшов поділ горізонтальний (національний). І коли російську революцію 1917–1918 рр. можно брати за «Класичний» зразок класовоі боротьбі, в якому наочно відбився склад класових сил, то украінський революційно національний рух дає (іще дасть) багато історичного матеріалу для урозуміння характеру національних рухів взагалі і іх ролі в епоху імперіалізму і початку соціальноі пролетарськоі революціі. Мені довелося бути не одним лише стороннім глядачем, а й брать більш менш активну ролю в сьому рухові в рядах більшевиків. Боротьба за владу, котра распочалася цілком одверто майже з перших днів істновання Украінськоі Народньоі Республіки (3 листопаду 1917 р.) і скінчилася в березні – квітні 1918 року, коли Центральна Рада повернула на Вкраіну за допомогою німецьких багнетів, як відомо, нашим пораженням.

В середині квітня 1918 р. останні куски территоріі, на котру ще могла поширюваться влада Центрального Виконавчого Комітету Всеукраінських Совітів і його Народнього Секретаріату, була зайнята німецько-гайдамацьким військом. Перед Ц.В.К. і перед партією повстало гамлетовське питання: чи бути чи не бути совітському урядові? Більшість стояла на тому, що бути. Повинен зостатись «Совітський Уряд Украіни», котрий підніме повстання проти Ц. Ради.

Я, навпаки, стояв на тому, що перед партією стоять инші завдання. Об’єктивні умови такі, що з сіі ухвали – залишить Совітський Уряд Украіни – нічого, крім гри в уряд не получиться. Для партіі значно більш варто покласти сили на перемогу того розброду, який помічався увесь час на Вкраіні між партійними організаціями і який вносив так багато гіркого і в без того гіркий стан річей на Вкраіні, на утворення партіі яка мала би свій визнанний центр і могла би орієнтуватися в складному стані боротьби на Вкраіні.

На фракційному засіданні, в середині квітня мені заборонено було виступати на пленумі Ц.В.К. з своєю точкою погляду, і я вийшов із фракціі. Я рішив проаналізувати пройденний шлях революційноі боротьби на Вкраіні, аби в самому об’єктивному процесові найти пояснення сумного результату боротьби і партійного розброду. Бо, – кажучи словами тоі ж статті

/ІІ/

«комуніста», №5, цілком справедливими – «ми, авангард пролетаріату Украіни, не давали загальноі відповіді на питання, яких саме форм обопільних стосунків Великоросіі і Украіни домагається пролетаріат Украіни: чи домогається він краєвоі автономіі, федераціі, самостійности, чи, може, він не бажає ніякого політичного відокремлення Украіни, домагаючися безпосереднього звязку кожного місцевого совіту з всеросійським центром. Обов’язковоі для всіх відповіді у нас на сі (підкреслення редакціі В.Ш.-Р.) питання не було і не могло бути, бо ми не були об’єднані у всеукраінському масштабові. (Підкреслення моє, В.Ш.-Р.).

І далі. Коли повстало питання про Раду, хіба у нас була єдина лінія? Ні, не було, треба сказати се, одверто, і коли повстало питання про протиставлення Раді свого совітского центру, хіба ріжні землі (области) не перешкоджали всіми силами закріпленню свого центру, і тим саме не ослаблювали боротьби з Радою? І се було і се явилося результатом необ’єднанности наших партійных организацій у всеукраінському масштабові: спільні завдання були, але спильного ділання не було, було земляцтво (областничество), кустарництво, сепаратізм, дрібні рахунки ріжних совітів і совітиків, секретаріатив і совнаркомів, була совітська конкуренція і сунірництво, було все, що завгодно, тілько не було одного: строгоі пролетарськоі цензрализаціі і организованности. Сього не було і се було одною із важніших причин нащоі слабости».

Ся сумна картина цілком відповідає дійсности. Але вбачати причину іі в бракові об’єднання, значить говорити просту тавтологію: був розбрат, роспорошенність, бо не було об’єднання, бо був розбрат, роспорошенність.

Як не трудно було роздобуть відповідний матеріал, і який він не був не повний, я скоро помітив, що мало просто зібратись, погомоніти, обрати центральний комітет, і лихо буде усунене. Такі спроби бували й раніш, – а віз лишався на місці. Моі спостереження привели до висновку, що корінь сього сумного стану полягає в одній принціпіальній хибі, а саме, що ми не спромоглися за весь час революціі зайняти прінціпіальну, позитивну позіцію відносно украінського національного руху, а задовольнялися «применением к местности», котре ніякого «применения» не давало.

Се примусило мене звернутися до принципіальноі позиціі партіі в національному питанні. Я зібрав і розглянув резолюціі і програмові статті, які я міг тілько дістати – і от явився сей переклад. На мій погляд, той розбрат і роспорошенність, про які так яскраво писав «Комуніст» коріняться значно глибше: в прінціпіальній позиціі партіі, шо до національного питання. Ся позиція була необхідною, але не достаточною, кажучи математичною мовою.[1]

Хиба полягала зовсім не в абстрактности розуміння права націй на самовизначення, як то запевняє «комуніст», бо зміст сього розуміння, як читач переконається, не раз зазначався, і недвохзначно. Хиба більше полягала в тому, що ся абстракція була в головах партійних робітників, які навіть не знали свого власного програму, що не шкодило ім вживати в політичній боротьбі сю «абстрактну формулу». А що голови партійних

/ІІІ/

товарищів були «абстрагіровани», про се яскраво свідчить той же докір в «абстрактности» збоку цілоі «партіі».

Найкраще висловити свою думку мені здавалося так: перекласти відповідній партійний матеріал, щоб видно було документально «абстрактність», і коли чітач буде мати перед своіми очима сі документи, поговорити більш менш докладно з приводу сього питання.

Так повстав сей переклад. Він значно спізнився тому, що у мене не було певности в тому, що удасться довести працю до кінця, і тому, що матеріал доводилося збірати в ріжних місцях.

Крім цього перекладу у мене повстала думка, написати брошуру, в який можна було бы проаналізувати розвиток і ролю національних рухів на ріжних станах розвитку капіталізму і імперіалізму. Але для сього бракує відповідного матеріалу і часу. Як би можна було се зробити, се було би дуже варто.

Таким чином,читач бачить, що сей переклад має цілком практичну мету, і сим же пояснюються його хиби, про які я й сам, свідомий. Хай читач вибачить іх мені – буде вільний час, зробемо краще. А теперь розглянемо головні пункти принціпіальноі позиціі партіі в національному питанні, як вона відбалася на нашому власному досвіді революційно-національного руху.

P.S. Коли сі строки були написані, на Вкраіні підняла повстання проти Гетьмана Діректорія, нащадок Центральноі Ради. Мною в купі з С. Мазлахом написана брошура «До хвилі. (Що діється на Вкраіні і з Украіною?)», в якій ми близче розглянули той розбрат що до украінського національного руху, який (розбрат) панує в колах «Партии коммунистов (большевиков) Украины», а також проанялізували тенденцію і умови розвитку украинського національно-визвольного руху. В процесі писання сіі брошури виявилася потреба виділити один пункт, щоб розглянути його окремо. Се пункт про теорію і практику права націй на самовизначення. Щоб розглянути докладно сей пункт, ми обіщали окрему брошуру. На жаль чи на щастя, подіі на Вкраіні примушують відкласти на далі се завдання.

Питання про теорію і практіку права націй на самовизначення виникло з приводу твердження «Катеринославськоі точки погляду»[2], що теорія права націй на самовизначення була яскраво виправдана досвідом російськоі ревелюціі, та от тілько практіка партіі не відповідала сій теоріі. Можна подумати, що «Катеринославська точка погляду» є противністю, антіподом вищенаведенноі офіціальноі точки погляду «Партии Коммунистов (большевиков) Украины», яка ганьбить не тілько «практіку», а й «теорію». На ділі не так. На ділі обидви «точки погляду» одночасно додержуються «коммунистами Украини».

Ми не можемо погодитися ні з тою ні з другою «точкою погляду».

Ми не можемо погодитися з докором в абстрактности права націй на самовизначення. Ми не можемо однак і славословити «теорію» на зразок «катеринославців». Ми гадаємо, що на теоретичній Шипці права націй на самовизначення не все спокійно. Ми гадаємо, що «теорія» не тілько

/IV/

відбивала і відбиває «практіку» права націй на самовизначення, а й сама спричинювалася до «практіки».

О про сі стосунки «теоріі» і «практіки» права націй на самовизначення ми й хотіли и хочемо говорити в обіщаній брошурі. В ній ми покажемо, як і «теорія» і «практіка» права націй на самовизначення виходила з об’єктивного стану річей в Росіі і на Вкраіні і як «теорія» і «практіка» відбивалася і зараз відбивається на «теоріях» і «практиці» «Партии коммунистов (большевиков) Украины».

Зараз же, в сій короткій передмові, ми розглянемо лише «теорію» з чисто логичного боку: оскілько теорія не протирічить собі, наскілько в ній все пристисоване одно до одного.

  1. Метод вирішення национального питання.

Не перший раз і не одна лише «Партія комунистов (більшевиков) Украйны» докоряє формулі «права націй на самовизначення» абстрактністю, нясністю, невиразністю, незакресленністю сього розуміння. Се було головним аргументом в полемиці Рози Люксембург, бундовців, російських меньшевиків і и., сей аргумент, яко головний, вживається і в тезісах польськоі «Газети Робітничоі», котри ми подаємо, де написано: «до окремих національних питань вона (формула «права націй на самовизначення») прикладалася лише для того, щоби позбавитися досліду іх конкретного змісту і іх тенденціі розвитку».

Як би се було так, то, дійсно, сього було би досить, аби викреслити з програму марксістів «право націй на самовизначення». Бо марксізм ні в якому питанні не мириться з абстрактністю, відсутністю конкретного аналізу. «Абсолютноі істини немає, істина раз-у-разє конкретною» – ось найголовніша методична марксістська заповідь. А національне питання як раз є таким питанням, котре відрізнюється від инших питань сучасности, яко питання найбільш індівідуалістичне, себ-то вимагаюче кожний раз докладного досліду, його конкретного змісту і конкретних умов розвитку.

Аргумент від абстракціі проти «права націй на самовизначення» не відповідає дійсности. Н. Ленін в своій статті «про самовизначення націй» як раз виходить із того, що ставить питання: «Що таке самовизначення націй?» А для відповіді на се питання, він далі ставить питання методичного змісту: «Чи шукати відповіді в юридичных дефініціях (висловеннях), виведенних з всіляких „загальних розумінь” права? Чи відповіді треба шукати в історично-економичному досліді національних рухів?»

Постановка сих питань тим більше до діла, що помимо абстрактности «правові націй на самовизначення» закидають ще, що воно не має нічого спільного з марксізмом, бо, мовляв, Маркс і Енгельс раз-у-раз глузували над «загальними розуміннями права», і ніколи і не виходили із правових постулятів, із «юридичних дефініцій» права. Сі останні аргументи йдуть з того табору, на який посилаються і «польські тезіси», висловлюючи боязкість, що він порушить віру у наукову грунтовність програму революційних марксістів. Німецький с.-д. шейдемановець Кунов пише: «Дивно лише, що при сьому ще раз-у-раз формула права націй розглядається і борониться, яко марксістська, хоть Маркс ніколи не визнавав

/V/

подібного постуляту подібного постуляту, і сей останній прямо протирічить цілому суспільніх і правових розумінь Маркса.[3]

Звичайно, що діло не в «юридичних дефініціях», а іменно в історичному досвіді численних національних рухів в ріжних умовинах і на ріжних ступінях соціального розвитку.

І такоі методи треба додерживатись при досліді національного питання взагалі, а не лише тоді, коли ми розглядаємо «право націй на самовизначення», бо се останнє ще не вичерпує змісту національного питання, позаяк конкректні умови життя ріжних націй настилько значно відрізнюються, що, навіть при бажанні, не можна було би вживати «абстрактно» «право», аби «позбутися досліду конкретного змісту і тенденціі розвитку» – як то запевняють «польські тезіси».

Не «юридичні дефеніціі», не «правові постуляти», а імено історичний досвід національних рухів – ось де треба шукати видповіді на всі запитання, що звязані з національним питанням. Не з «природного праву», не від «справедливости», як вони уявляються тим чи иншим письменником юристою чи соціологом, а з конкретних умов життя і тенденцій розвитку національних рухів взагалі в той чи инший період суспільного розвитку, данного національного руху особисто – ось звідкіль мусить виходити кожний марксіст.

«Значіння гасла „національноі культури” зазначається не обіцянками або добрими замірами данного інтелігентика „толкувати“ се гасло „в змісті проведення через нього інтернаціональноі культури”. Дивиться так було би дитячим суб’єктивизмом. Значіння гасла національноі культури зазnачається об’єктивними стосунками всіх класів данноі краіни і всіх краін світу» (критични спостереження, підкреслення мое, В.Ш.-Р.) – пише Н. Ленін з приводу другого вирішення національного питання, «культурно-національноі автономіі». І се твердження зостається цілком справедливим для вирішення національного питання взагалі.

Історичний досвід національних рухів, «об’ективні стосунки всіх класів данноі епохи і всіх краін світу» – ось відкіль мусить виходить марксіст, коли розглядає він будь яке розуміння, гасло, що до національного питання. А раз так, то воно вимагає як найпильнішого досліду іменно «конкретного змісту і тенденцій розвитку» національного руху в кожному окремому випадкові, а не ухилянні від нього, – як то докоряють не одні лише «польські тезіси».

Домагання бути конкретним і прикладання на ділі сього домагання червоною ниткою проходить через усі статті Н. Леніна, через усі гадки і міркування його, – чого не можна сказати про його опонентів і противників «абстрактноі формули».

Абсолютноі істини нема, істина є раз-у-раз конкретною. Се означає не тільки те, що треба розглянути конкретний зміст усякого розуміння і його умовини розвитку, а ще і те, що треба розглядати сі розуміння з точки погляду іх розвитку, іх дінамікі, а не статіки. Се домагання висловлюєтся ще инакше в природі і суспільстві все біжить, все змінюється. Процеси в

/VI/

природі і суспільстві треба розглядати не метафізично, а діалектично, себто усякий факт можна зрозуміти лише в звязку з попередніми з’явищами. А в процесі розвитку любий факт може перетворитися в свою протилежність, себ-то набрати такий зміст, котрий цілком віднімає попереднє значіння того ж факту. Відомий приклад: власність, нажита своєю працею, вживається на найом робітника, і таким чином стає джерелом експлуатаціі чужоі праці. «Основне положення марксістськоі діалектики полягає в тому, що всі межі в природі і суспільстві рухливі, що немає жодного з’явища, котре би не могло, при відомих випадках, перетворитися у свою протилежнисть». (Про брошюру Юніуса).

Пам’ятаючи се, треба оберігатеся, щоб не впасти в ту помилку, коли діалектика стає просто-на-просто софістікою. Тільки що наведена фраза Н. Леніна була написана з приводу твердження Юніуса, що ніби всяка національна война тепер обов’язково перетворюється в імперіалістичну, а значить національних войн не може бути. В сьому твердженні Н. Ленин і показує несвідому софістіку, котра нічим не відріжнюється від любого чи старого, античного, чи нового софізму. Що таке софізм? Се прикладання цілком правильних тверджень, істин до таких прикладів або в таких умовинах, які не відповідають данній истині, данному твердженні. Застерічтися від такоі помилки можна лише «шляхом конкретного анализу данного в його обставинах і в його розвиткові».

Іще одне домагання методичного змисту виходить з необхідности бути конкретним. Се – розуміти, що до чого, відповідати прямо і одверто на поставленне питання, а не блукати «вокруг да около», говорити не до діла, приводити аргументи, котрі відповідають на зовсім инші, може сумежні, може близкі по змісту, але инші питання. Розум.ти, що до чого – иноді ще означає, щобі відповідь була пропорціональною запитанні, щоб вона, з одного боку, відповідала на все запитання, а не на його частину;  з другого боку, щоб вона не захватувала більше поля, в якому містяться ще й инші питання, так що відповідь дає щось більше, і тим самим не дає відповіді на данне питання. Се – теж софізм, якого треба дуже пильно стерегтися.

Та сама помилка буває також тоді, коли люде міркують «с кандачка», загальними фразами, або вживають, яко аргументи, істини цілком справедливі в прямому значінні, а не навпаки. Видомий математичний софізм, що всі числа рівні, що 2=5=38=537 і т.д., як раз і полягає в тому, що істина справедлива в прямому значенні, не завсігда буває правильною, коли іі перевернути.

А саме: коли рівні «основанія», то рівні й «квадрати» – є істиною цілком справедливою. Але навпаки: раз рівні «квадрати», то рівни й «основанія» – сказати не можна: буває рівні, а буває й ні, бо, напр., 25 може бути квадратом і (+5) і (-5).

До помилок із за нехтування що до чого належять численні приклади, коли, наприклад, для відповіді на національне питання відповідають загальною фразою: «соціалізм знищить усякий гніт», «імперіалізм разбиває межі національноі держави» і т.д. Ухилитися від сих помилок можна теж лише шляхом «аналізу данного в його умовінах і його розвиткові.

Таким чином, до національного питання треба підходити, і Н. Ленін

/VII/

підходить, з точки погляду твердження: абсолютноі істини нема, істина є раз-у-раз конкретною. А се означає і звідси выходять домагання:

  1. Шукати відповіді на національне питання треба не в «юридичних дефініціях», а історичному досвіді національних рухів.
  2. Вміст всякого разуміння треба роскривати на підставі того, як він зазначається об’єктивними стосунками всіх класів данноі краіни і всіх краін світу.
  3. Всі межі в суспільстві і природі рухливі, і, при відомих умовах, всякий факт може перетворитися у свою протилежність.
  4. Треба разуміти, що до чого, давати пряму, пропорціональну і не «с кандачка» відповідь на поставлене питання.
  5. Конкретно-історична постановка національного питання.

Дослід історично-націонаньних рухів показав, що тенденцією, стремлінням кажноі національности являеться повна рівноправність, самостійність, незалежність націі.

Вищим проявом рівноправности націі, іі незалежности, являється утворення власноі держави. Розуміється, констатування сіі тенденціі, ще не означає, що всяка нація раз у раз і всюди свідомо ставить собі завдання утворити власну державу, або що ся тенденція здійснюється там, де така свідомість є, або навіть, що вона може коли небудь здійснитися.

В історіі ми знаемо рухи, коли націі в той чи инший момент зрікаються стремління утворити власну державу, навіть такі націі, котрі, кажучи взагаліи, могли би скласти національну державу, напр. чехи до війни.

Ми знаемо приклади, де стремління до об’єднання в незалежну державу майже не погасало і де, уп’ять таки кажучи взагалі, воно могло би здійснитися при відомих умовинах, але в дійсности, перетворитися в життя не могло, – приклад, Польща.

Ми знаемо далі приклади, коли національноі держави скластися не могло і не може за браком об’єктивних умов, за браком теріторіі і т.д. – приклад євреі.

Ми знаемо приклади гибелі націй, іх асимиляціі і т.д. і т.и.

Але всі сі приклади нічого не говорять проти основноі тенденціі кожного національного руху.

Навіть цілковита утопія сіонізму – що вона говорить? Що уламки народу, народу діаспори, роспорошенности, розметанного між ріжними народами мачухою історією, народу, котрому не можна позбутись наслідків тисячолітньоі історіі і повернути до «Сіону», – що сей народ бачить своє визволення у своій власній державі.

Самовизначення, воля націі знаходить своє завершення в утверенні незалежноі, самостійноі держави. Ся грунтовна тенденція проявляється і буде проявлятися усюди поки істнує держава. Так було в епоху боротьби і перемоги капіталізму над феодалізмом, так є в переживаєму епоху імперіализму, так буде при соціализмові.

Тенденція кожного національного руху лишаєтся одною, як бачимо, на ріжних ступінях суспільного розвитку. Але роля сих рухів, іх значиння в загальній сумі суспильних, соціальних рухів значно відрізнюється в

/VIII/

залежности від об’єктивних стосунків всіх класів данноі краіни і всіх краін світу данноі епохи.

З сіі точки погляду, щоби виконати обовязок бути конкретним, треба зазначити дві епохи в історіі розвитку національних рухів: епоху боротьби і перемоги капіталізму над феодалізмом і епоху вищого розвитку капіталізму, епоху імперіализму.

«З одного боку, се – епоха краху феодалізму й абсолютізму, епоха складання буржуазно-демократичноі суспільности і держави, коли національні рухи вперше стають массовими, втягуючи так або йнакше усі класи населення в політику шляхом друку, участі в представницьких установах і т.д. З другого боку, перед нами епоха цілком склавшихся капіталістичних держав, з давно установившимся констітуційним ладом, з сильно розвиненним антагонізмом пролетаріату і буржуазіі, – епоха, котру можна назвать передоднем краху капіталізму.

«Для першоі епохи типово прокинення національних рухів, заволікання в них селянства, як найбільш численного і найбільш «важкого до руху» шару населення в звязку з боротьбою за політичну волю взагалі і за права національности особисто.

Для другоі епохи типово відсутність масових демократичних рухів, коли розвиненний капітализм, усе більше наближуючи і перемішуючи цілком уже затягненні в торговий оборот націі, ставить на перше місце антагонізм інтернаціонально влитого капіталу з інтернаціональним робітничим рухом. (Про право націй на самовизначення. Підкреслення автора). Ся загальна характеристика двох епох цілком відноситься лише до західньоі Європи і для Північно-Американських Сполученних Штатів. Схід Європи, Азія, Афріка, до останньоі хвилі перебували, і зараз перебувають в иншому стані, в стані не скінчившихся національно демократичних рухів. Кожна краіна з’окрема відріжнюється своіми спеціфічними історичними, економичними, етнографично-національними і т.д. умовами життя.

Але навіть для західньоі Європи ся характеристика може прикладатися cum grano salis. Досить пригадати Ірляндський національний рух і не вирішене Ірляндське питання і досі, відокремлення Норвегіі від Швеціі в 1905 році, які випадають цілком на другу із вищенаведенних епох, і як раз у краінах, де юридична громадянська рівноправність здійснена, де кріпацько-феодальні елементи, які ми можемо спостерігати в Азіі і Афріці, а до останнього часу і в Росіі, не істнують, і де національно-визвольний рух набірає і набірав встанні часи масовий зміст, широкий і глибокий характер. Про ірляндський рух Н. Ленін говорить сам, коли його обізвали «путчем» прибічники «конкретного аналізу» і вороги усякоі загальности, щоб під шумок самим вживати сі загальности, коли се ім потрібно, або коли так неприємно придивитися до конкретного змісту і розвитку неприємного, «нерозумного» з’явища. Що ж до відокремлення Норвегіі від Швеціі, то тут пощирено думка, ніби се відокремлення пройшло «лагідно», по «згоді», по «хорошому». Дійсно, до війни діло не дійшло, але… се зовсім не свідчить про відсутність масового норвежського національного руху. Відокремлення Норвегіі від Швеціі в 1905 році було лише завірщенням довгоі і невпинноі боротьби за своє визволення, за свою незалежність і самостійність. Ся боротьба червоною ниткою проходить через всю історію

/IX/

Норвегіі. Та глава в історіі Норвегіі, котра кінчається актами 7 червня 1905 р. (ухвала норвежського парламенту, стортінга про скасування залежности Норвегіі від Швеціі) і 13 серпня (референдум, всенароднє голосування з приводу відокремленні Норвегіі) почалася Кільским договором 1814 р., після якого Данія зрікалася своіх прав на Норвегію і передавала Швеціі. Норвегія не погодилась було з сією передачею, посилалася на те, що Данія не має права передавати іі без згоди самоі Норвегіі, що Датський король може лише зректися своіх прав. Була оголошена самостійність Норвегіі. Але Швеція пішла війною на на Норвегію і примусила іі ухвалити резолюцію про унію (з’єднання) з Швецією. Норвегія користувалася досить широкою автономією, мала свій сойм (стортінг), свій уряд, норвежці з шведами були юридично рівноправні. Але рівноправність і широка автономія не задовольняла норвежців. Ім потрібна була ще і політична рівноправність. І протягом цілого століття Норвегія вперто     вела боротьбу за поширення своіх політичних прав, проти замірів Швеціі приборкати міцніше до себе Норвегію. Особливо загострюється ся боротьба в кінці XIX століття і на початку XX століттія,себ то як раз в момент переходу «індівідуалістичного» капіталізму в монополістичний, імперіалістичний капіталізм. І хоть боротьба велась із-за таких «пустяків», як те,який, прапор мусить бути на норвежських кораблях, чи шведський, чи норвежський, та щоб були окремі норвежські консули по-за кордоном то що, – але ж вона викликала пильну увагу. Вдовш шведсько-норвежського кордону Норвегія строіла кріпості, асігновувала гроші на усилення арміі то що. Се показувало, що справа стоіть гостро. До війни діло не дійшло, «вигодніше» було «помиритися», скінчить «по згоді», «лагідно». А що з боку Норвегіі бажання самостійности було поширене, що ми тут маємо діло іменно з широким національно-визвольним демократичним рухом, показують цифри голосування під час референдуму: за відокремлення, за самостійність і незалежність Норвегіі подано 321,197 гол. проти – лише 161.

Таким чином, навіть для краін західньоі Европи; з констітуційним ладом, громадянсько-правового рівноправністю, де феодалізм і абсолютізм давно уступили місце новому буржуазно демократичному суспільству і державі, можна вважати лише з значними обмеженнями і зауважуваннями характеристику переживаємоі доби, яко епохи, для котроі «типово відсутність масових демократичних рухів».

Такі ж зауважування і обмеження доведеться зробити і до твердження, що зараз на першому місці стоіть «антагонізм інтернаціонально злитого капіталу з інтернаціональним робітничим рухом». Коли брати се твердження в масштабі світового розвитку подій – воно правдиве. Але на сьому загальному світовому тлі історія вишиває такі узори, котрі примушують вживати сей «тезіс» в практичній боротьбі сучасности «не с кандачка», щоб мати право ухилитись від прямоі відповіді на те чи инше, напр. національне питання данноі хвилі для данноі краіни. В світі, або в присмерку сіі, взагалі кажучи, справедливоі істини все линяє і викрашується в сірий цвіт, коли воно розуміється так, що зараз є «лише» інтернаціонально злитий капитал, з одного боку, і «лише» інтернаціональний робітничий рух.Тут, як ніде, справедливі слова Мефістофеля:

Grau, theurer Freund, jst alle Theorie,

/X/

Und grün des Lebens fruchtbarer Baum.

Не можна разуміти вищенаведенноі характеристики двох епох в історіі розвитку національних рухів ще й так, ніби раніш масові рухиносили «лише» «національний», а зараз «лише» «інтернаціональний» характер, або що раніш першорядну ролю грали «національні»інтереси, а зараз «класові», а тому національно-демократичні рухи зараз є, мовляв, quantité negligeable, з котрим рахуватись не доводиться. X. Раковський, бувший голова мирноі делегаціі в Киіві, а зараз голова Украінського Совітського Уряду, хоть він і не визнає ніякоі Украіни,позаяк вона істнує «лише» в голові де-яких добродіів, «судейських чиновників, в роді Шелухіна» – і т.д. – так прямо і говорить: «Боротьбана Вкраіні, як і по всій Росіі, як і в більшости європейських краін, відбувається уже не в полі національного розмежовування, акласового»[4]. Раніш було «національне», теперь «класове» – а тому Украіна не може бути самостійною і повинна й на далі бути частиною Росііи! X. Раковський і не помічає, що він говорить тут «лише» руською мовою!

Сучасні подіі на сході Європи, національні рухи в Австріі і Росіі під час революціі, повинні були би застерігти від такого легковажного відношення до національних стремлінь.

Що ж до «інтернаціоналізму» і «націонализму», «класового» і «національного», то й тут не треба губити історичноі перспектіви.

І буржуазія мусила боротися не тілько в національному, а і в інтернаціональному масштабові з кріпацькими феодальними, абсолютістськими державами і класами. Досить пригадати хоть французську революцію 1789 р. І тоді класові, матеріальні інтереси стояли на першому місці, що не шкодило національним інтересам, інтересам націі, яко історично етнографичноі суспільности, набірати досить значноі ролі, навить першорядного значіння. З другого боку, і при імперіалізмові, і в епоху соціальноі революціі, і при соціалізмові (оскілько ми про нього можемо говорити на підставі історичного досвіду, – а що ж нам зостається брати для міркувань про соціалізм, крім історичного досвіду? Не «юридичні ж дефініціі» і не міркування того чи иншого письменника, хоть і «найлівішого»?) національні рухи набірають масовый масштаб і відограють не останню ролю в великих битвах сучасности. Коли тут ріжниця є, то ся ріжніця є ріжницею килькости, а не якости, як що брати сі рухи з точки погляду іх поширення, іх масового характеру.

Головна ріжниця полягає зовсім в иншому полі – і ся ріжниця є ріжницею якости. Се те, що ватажком в сучасній ріжноманітній боротьбі соціальних і національних визволиних іинтересів став пролетаріат, історичной подоріжній і нащадок буржуазіі. Тоді на чолі всіляких визвольних рухів стояла буржуазія. Теперь пролетаріат. Тоді буржуазія була ватажком в великих світовіх визвольних рухах.

Теперь вона згубила смак до революційной визвольноі боротьби, національно-визвольноі в тій кількости, бо своім гострим кінцем революційна дія направлена проти буржуазіі. Ватажком і в національно-визвольних

/XI/

рухах мусить стати, як що він ще свідомо не встав, пролетаріат. І в сьому полягає найголовніша ознака переживаємой доби, яка накладає своє тавро і на національні рухи.

А раз так, то вироблення закресленноі прінціповоі позиціі і в національному пітанні набірає як найактивнішого і найважнішого значіння. Се примусує нас звернутись до того, як внрішувалось се питання в резолюциях і в статтях Н. Ленина, які мають програмове значіння, значіння політики партіі комуністів (більшевиків) Росіі.

  1. Рівноправність і культурно-національна автономія.

«Розвиваючийся капиталізм зна дві історичні тенденціі в національному питанні. Перша: прокинення національного життя і національних рухів, боротьба проти всякого національного гніту, утворення національних держав. Друга: розвиток і збільшення всіляких зносин між націями, ламання національних перегородок, утворення інтернаціональноі єдности капіталу, економичного життя взагалі, політики, науки і т.д.

Обидві тенденціі є світовим законом капіталізму. Перша має перевагу на початку його розвитку, друга характерізує спілий і прямуючий до свого перетворення в соціалістичне суспільство капіталізм. З обома тенденціями рахується національний программ марксістів, відстоюючи по перше, рівноправність націй і мов, недопустимість будь яких привілеів в сьому відношенні (а також право націй на самовизначення), а по друге, прінціп інтернаціоналізму і непримиримоі боротьби проти зараження пролетаріату буржуазним націоналізмом, хоть і як найрафінірованим». (Критичні спостереження).

Значить, марксістский програм по національному питанні на думку Н. Леніна мусить складатися із трьох пунктів:

  1. Повна рівноправність націй і мов.
  2. Право націй на самовизначення.
  3. Прінціп інтернаціоналізму і непримиримоі боротьби проти зараження пролетаріату буржуазним націоналізмом, хоть і як найрафінірованним.

Що до 1-го пункту, то «се – задача головним чином віднімаюча» (Критичні спостереження).

«Зкинуть всякий феодальний гніт, всяке пригнічення націй, всякі привілеі одноі з націй або одноі з мов – безумовна повинність пролетаріату, яко демократичноі сили, безумовний інтерес класовоі боротьби… Але допомагати буржуазному націоналізмові за сими, строго закресленними в зазначені історичні рамки поставленними межами – означає зраджувати пролетаріатові і становиться на бік буржуазіі». (Там же). З сіі точки погляду Н. Ленін вороже ставиться до «культурно-національноі автономіі»,  яко буржуазноі видумки, котра до того, ніде не була переведенною в життя. Першою спробою закріпити «культурно національну автономію» законодавчим актом був «Закон про національно персональну автономію, прийнятий на засіданні Малоі Ради (виконавчого комітету Украінськоі Центральноі Раді) 9 січня 1918 року». Але читач знає, що сей закон не міг бути здійсненним і випробованним життєвою практікою, бо незабором сама Ц.Рада мусила кинути Киів і прямувати через Житомир до Бресту, а коли вернулася на Вкраіну за допомогою німців, то і тут мусила уступитись

/XII/

перед ясновельможним паном гетьманом, котрий оголосив неістнучими закони Ц. Ради і Тимчасового Уряду, і повернув прямо до царских законів, коли од молдаванина до Фінна на всіх явиках все мовчало, бо благоденствувало…

Посилаючись на досвід Швейцаріі, де істнують три національности і де, при повній громадянській рівноправности, не то що не знають національного питання, а навіть слово таке ім невидоме, в той час, коли «культурно-національна автономія» є лише «видумкою літераторов», – Н. Ленін і рахує, шо переведення громадяньскоі рівноправности для націй, мешкаючих в одній державі, і є тим вірішенням, щоби можна було «ізжить» національне питання.

Ми не станемо спинятись на «культурно-національній автономіі», позаяк історичним досвідом вона не випробована ще. Але мусимо зазначить, що не випадковим є той факт, шо ся «літераторська видумка» з’явилася в краіні, де ся рівноправність de jure – істнувала з 1867 року. § 19 конституціі Австріі оголошував[5]:

«Всі національности держави рівноправні і кожна народність має не доторкане право на охорону і розвиток своєі національности і мови.

«Держава визнає рівноправність всіх вживаючихся в окремих землях мов в школі, управлінні і суспільному житті.

«В тіх землях, в котрих мешкає де-кілька народностів, державни просвітні установи повинні бути утворені так, аби кожна з сих народностів, не будучи примушуєма до навчаннь другоі місцевоі мови, могла на своій мові одержувати всі необхідні для освіти средства.»

Здавалося з національній вірожнечі в Австріі місуя не повинно було бути при такий конституціі. Але се ж відомий факт, що національна гризота із за кожноі школи і т.п. не вгавала у весь час в Австріі.

Іменно для усунення національноі гризни в Австріі і з’явилася «літераторська видумка», «культурно національна автономія». І щоби бути вірним домоганню бути конкретним, ми не можемо не зазначити, що исторично ся «літераторська видумка» з’явилася не на противачу рівноправности націй і мов, а для доповнення, для здійснення іі, яко спроба знайти таке юридичне забезпечення рівноправности, котри не лишало би сю рівноправність лише на бумазі, лише юридичною фікцією, щоби рівноправність істнувала не тілько de jure, але de facto. Ось що говорив між иншим представник південно словянськоі с.-д. партіі Крістан, який вкупі з Вілленбогеном боронив на брюнському з’ізді «культурно-національну автономію»: «Рівноправність, кінец кінців, є альфою і омегою (національного питаяня)… Рівноправність необхідна для народу, котрій не складає  населення, мешкаючого на одній територіі, а суму людей, визнаючих свою належність до одноі національности»[6].

І коли ми поглянемо на зміст закону, ухваленного 9 січня 1918 р. Малою Радою, про «персонально-національну автономію» (культурно-національна автономія тож) то ми побачимо теж саме.

/ХІІІ/

Ст. 1. Кожна із населюючих Украіну неукраіньских націй має право в межах У. Нар. Республіки на національно-персональну автономію, т.є. право на самостійне устроєння свого національного життя. Се право здійснюється органами Національного Союзу, чия влада поширюється на всіх членів його незалежно від місуя іх оселі в межах У.Н.Р. Се право невідбіраємо належить кожній націі і жодна з них не може бути позбавлена його або обмежена в ньому.

  • 3. Для здійснення означенного в ст. 1 права, громадяне У.Н.Р., належачі до одноі націі, утворюють на теріторіі У.Н.Р. Національний Союз. .

«Членам кожного Національного Союзу ведуться именні листи, складаючі вкупі національний, кадастр, який після складання оголошується до загального відому.

«Кожний громадянин має право домагатися свого включення в данний національний кадастр, а рівно і виключення із нього; в послідньому випадкові требується подача заяви про неналежність його до данноі націі».

Останній пункт дає волю кожному індівідуумові чи входити, чи не входити в той чи инший національний, союз. «Ідеального розгороження» націй, закріпленя національних ріжниць ще він не дає. Що ж до «сього програму» в школі, то і тут ні націоналізм ні клерікалізм не такі вже страшні, як то «намальовано». Бо в законі можна оговорити про світський характер школи і т.д., і кожний національний союз повинен його виконувати. «Свій програм» – се головним чином можливість мати власну школу, власною мовою, з власними пристосованнями до дітей данноі національности підручниками і т.д., – т.є. те, в чому немає ріжниці миж «рівноправністю» і «культурно-національною автономією». Бо се ж історичний досвід півстолітнього істновання констітуційноі, «рівноправноі» Австріі свідчить, що для повноі, дійсноі рівноправности, рівноправности не тілько de jure, а і de facto, мало одного, пункту про рівноправність, а ще треба фактичноі можливости перевести іі в життя. Можливо, що «рівноправність» Австріі не була достаточною, як то є в  Швейцаріі, із-за «маленьких хиб механізму», от котрих иноді дуже чуби болять у тих, хто підвернеться сій хиби. А такі хиби можливі не в одній буржуазній Австріі, а, скажемо, і в пролетарскій Росіі, де не буде поділу школ по національностям. Дійсна рівноправність, рівноправність de facto, а не лише de jure, є тим вирішенням, якого мусить додержуватись пролетаріат, а чи доведеться для сього «поділити» шкільне діло по національностям, чи ні – се питання другорядне, котре може вирішити лише історичний досвід, практіка.

Ми зовсім не думаємо стирать ріжницю між «рівноправністю» і «культурно національною автономією», але ся ріжниця полягає, на нашу думку, не в «юридичних дефініціях» «рівноправности» і «культурно-національноі (персональноі, екстеріторіальноі теж), автономіі», а в конкретних умовинах життя і розвитку національних рухів в Австріі і Росіі. Але про се далі, коли ми вияснимо програм російськоі комунистичноі (більшевицькоі) партіі у цілому. А зараз іще раз підкреслемо, що ся позіція, позіція «рівноправности» є головним чином віднімаючою.

Перейдемо до другого пункту – до права націй на самовизначення.

/XІV/

  1. Право націй на самовизначення.

Констатувавши тенденцію усякого національного руху, котра полягає в тому, що всякий національний рух, яким би шляхом він не йшов, стремить до утворення власноі незалежноі самостійноі держави, т. Н. Ленін зазначає на підставі свого досліду зміст «абстрактноі» формули «права націй на самовизначення».  Се право означало раз-у-раз і не може означати нічого иншого крім права на утворення власноі незалежноі самостійноі держави. Досить докладно,     досить грунтовно доказує він далі, що се «право» так завсігда і розумілось і теоретиками марксізму Каутським і Плехановим, так розумів його Лондонський міжнародній соціалістичний конгрес 1896 р., так розуміли його прибічники і противники на 2 му з’ізді 1903 р. Р.С.Д.Р.П. Лише потім появилися люде, котрі за Р. Люксембург стали робити сій «формулі» закиди, що вона «неясна», що вона «абстрактна». Н. Ленін, далі показує, що на точці погляду сіі «абстрактноі» формули стояли Маркс і Енгельс, хоть вони і не вживали іі в своіх писаннях з приводу національних рухів. Паки і паки т. Н. Ленін доказує, що право на самовизначення іменно є нічим иншим як правом на відокремлення пригніченноі націі від пануючоі, правом на утворення незалежноі і самостійноі держави.

Вияснивши зміст права на самовизначення на підставі історичного досліду національних рухів і як його розуміли соціалистичні публіцісти, політичні діячі і партіі, він в одному місці, в примитці, дає коротенький аналіз змісту права націй на самовизначення і з точки погляду «юридичноі» дефініціі.

«Між иншим, – пише вин – не трудно побачити, чого під правом на «самовизначення» націй не можна з с.-.д. точки погляду розуміти ні федераціі ні автономіі (хоть абстрактно кажучи, і те й друге підходить під «самовизначення»). Право на федерацію взагалі нісенітниця, бо федерація єсть двохбічний договор. Ставити у свій програм захист федерализму взагалі марксісти ніяк не можуть, про се й балакати нічого. Що ж до автономіі, то марксісти захищають не «право на автономию, а саму автономію, як загальний універсальний прінціп демократичноі держави з рябим національним складом, з різкою ріжницею географичних і инших умов. А тому визнавати “право націй на автономію”, було б такою нісенітницею, як і “право націй на федерацію”. Право націй на самовизначення (пидкреслення Н. Леніна).

Але, визнаючи право націй на самовизначення, себто на відокремлення, на утворення незалежноі самостійноі держави, се ще не означає відстоювати раздрібнення, роспорошенність великсоі держави, утворення дрібних держав. «Воно означає лише послідовне висловлення боротьби проти всякого національного гніту». (Тезіси, соціалістична революція і т.д.). Звідси ми бачимо, що право націй ва самовизначення є одним із висновків «рівноправности» націі і подібно до неі його роля головним чином віднімаюча. Показуючи і доказуючи паки і паки шо зміст права націй на самовизначення складається з правм на відокремленне, на утворення кожною нациею незалежноі, самостійноі держави, Н. Ленін паки і паки

/XV/

попереджує, що се ще не означає домогання відокремлення тоі чи иншоі націі.

Резолюція літньоі народи 1913 р., котра сформуліровала іменно точку погляду Н. Леніна, в пункті 5 говорить:

«Питання про право націй на самовизначення (т.є. забезпечення конституцією державі цілком вільного і демократичного способу вирішення питання про відокремлення) недозволітельно змішувати з питанням про вартість (целесообразность) відокремлення тоі чи иншоі націи. Се останнє питання с.-д. партія повинна вирішувати в кожному окремому випадкові цілком самостійно з точки погляду інтересів всього суспільного розвитку і інтересів класовоі боротьби пролетаріату за соціализм.»

Ми паки і паки переконуємся таким чином, що право націй на самовизначення зовсім не означає бажання ухилитися від конкретного аналізу змісту кожного окремого національного питання і умовин його розвитку. На впаки, воно прямо вимогає такого анализу. Але… треба признатися, що тут іде «але» щедриновське, кадетске «одначе» теж, себ-то таке «але», таке «одначе», котре свідчить про шило в мішку. «Але» се «але» є хибою не права націй на самовизначення як такого, а того разуміння, яке вкладалося в нього під впливом об’єктивного стану річей в данній краіни, у Росіі, подібно до того, як «абстракність» права націй на самовизначення є бстракністю голови тоі чи иншоі людини, партіі, коли об’єктивні умовини «абстрагирують» сі голови, сі партіі. Про се трохи далі, коли ми вияснимо до кінця суть питання.

А суть питання як раз полягає в тому, що роля програму права націй на самовизначення, як і національного програму взагалі, є цілком віднімаючою, що національний програм є програмом протесту проти гніту, програмом агітаціі, але ні в якому разі не програмом «позитивним». Гасло право націй на самовизначення означає виховання пролетаріату в дусі інтернаціоналізму, міжнародньоі солідарности, а се неможливо без витравлювання усякого націонализму. Гасло самовизначення вимагає від робітників пануючоі націі визнавати право кожноі націі на відокремлення, а від робитників пригниченноі націі відстоювання добровільноі єдности. Гасло самовизначення як і увесь національний програм Російськоі Комуністичноі Партіі (більшевиків) ставит своім завданням невтралізацію робітників що до національного руху, поставити його осторонь, захистити від зарази «націонализму», «шовинизму». Тому то програм марксізму ставить лише віднімаючі завдання в національному питанні, і зрикається всіляких «позитивних», «практичних» задач. Звідси виходить те «але», про яке ми говорили вище, и се примушує нас докладно спинитися на сьому пунктові.

  1. Чи можна ставити собі позітивні задачі у національному питанні.

На се запитання Н. Ленін десятки раз відповідає рішучим «ні», перефразіровуючи сю відповідь на всі лади. Ставити собі «позітивні» задачі – значить обов’язково попасти в обійми буржуазіі. І Н. Ленін спеціально розглядає всі можливі значіння домагання практичности в національному питанні, і на всі сі значіння у нього одна відповідь: ні в якому разі не можна ставити собі «позітивних», «практичних» завдань національного характеру.

/XVI/

Політика пролетаріату в національному питання може і повинна бути лише «віднімаючою», «прінціпіальною», «умовною», на противагу політиці буржуазіі, котра ставить собі «позітивні», «опортуністичні», «компромісні», «безумовні» національні домагання.

Вся аргументація, чому не можна бути «позітивним», «практичним» у національному питанні, є нічим иншим, як перафразіровкою сього твердження.

Поперед ніж розглядати подробно сю аргументацію, спитаємо, до чого веде логично ся рішуча відповідь: ні! – на запитання: «чи можна давати позітивну відповідь на національне питання про відокремлення кожноі націі? Се здається домаганням дуже “практичним”. А на ділі воно безглузде, метафізичне теоретично, на практиці ж веде до підвладности пролетаріату політиці буржуазіі» (про право націй). Хай так. Згодимося на хвилину з сим. Що з нього слідує? А те, що домагання 5 пункту резолюціі: – питання про відокремлення тоі чи иншоі націі партія повинна вирішувати в кожному окремому випадкові – є «безглуздим, метафізичним теоретично, на практиці ж веде до підвладности пролетаріату політиці буржуазіі», бо такий анализ обов’язково повинен примусити дати «позітивну» відповідь: «так або ні». Аналізувати, щоб не сказати ні «так»; ні «ні», або сказати, що ми взагалі проти гніту, що ми взагалі за самовизначення.. Постойте! Та се ж Н. Ленін глузує над «лівими» і «опортуністами» за іх визнання рівноправности так собі, взагали!..

Коли погодитись з Н. Леніним, що ніякоі позітивноі відповіді: «так або ні» – взагалі не можна давати, то значить праві були польські с.-д., коли писали: «до окремих національних питань вона (формула права націй на самовизначення) прикладалася лише для того, щоби позбавитися досліду іх конкретного змісту і іх тенденцій розвитку». І при тому, добавимо від себе, прикладалася, щоби сказати ні «так», ні «ні», щоби не дати ніякоі відповіді. Виходить, що «абстракція» істнує не в одних лише головах людей, що писали статтю «Итоги первого с’езда» в № 5 «Коммуниста». І сіі «шуйці» комплікаційноі теоріі права на самовизначення не замажеш ніякими «страшними» словами ні по адресі «лівих» польських, ні «право-лівих» украіинських з «коммуниста», ні буржуазіі, ні опортуністів російських, ні бундовців, ні украінських соціал націоналов… Шило само пре з мішка.

І ся «шуйця» переплітається з «десніцею» сіі теоріі, з домаганнями бути конкретним, розуміти, що до чого, давати пряму відповідь, а не говорити взагалі ріжні хороші речі. І часто ся «шуйця» переважує «десніцу», а иноді по христіянскому звичаю чи заповіді «шуйця» не відає, що робіть «десніца» і навпаки.

а) В кожному окремому випадкові треба виходити з конкретного аналізу, щоб сказати, чи варто відокремлюватись чи ні, чи «так», чи «ні». Але давати «позітивну відповідь: «так» чи «ні» не можна, щоб не впасти в гріх буржуазного націоналізму.

в) „Переможний соціалізм необхідно повинен здійснити повну демократію, а, значить, не тілько провести повну рівноправність націй, а й здійснити право на самовизначення пригніченних націй, себ-то на вільне політичне відокремлення» себ-то «перевести в життя данне домогання».

/XVII/

Але пролетаріат не може стояти за «переведення в життя», бо се ж буржуазіі інтересніше всього «переведення в життя (“осуществимость”) данного домогання».

с) «С-д. маленькоі націі повинен центр ваги своєі агітаціі покладати на другому слові вашоі спільноі формули: «добровильний злив націй». Він може, не порушуючи своіх обов’язків, яко інтернаціоналіст, бути і за політичну незалежність своєі націі, і за іі включення в сусідню державу x, y, z і т.д. Але в усіх сих випадках він повінен боротися проти дрібнонаціональноі вузкости, замкнення, відособлення, за підрахунок цілого і всезагального, за підвернення інтересів частного інтересам загального» (підрахунок дискусіі про самовизначення). «Але» – давати відповідь «так або ні» не можна, щоб не піддатись буржуазіі, да і «теоретично не можна запевняти наперед, чи відокремлення данноі націі, чи іі рівноправний стан з иншою нацією закінчить буржуазно-демократичну революцію»…

І тіж «шуйцю» і «десницю» ми бачимо на єдиному конкретному випадкові, на котрому Н. Ленін намагався дати зразок конкретного аналізу національного руху, щоб показати, як треба прикладати принціп «права націй на самовизначення» не так собі, взагалі, а на ділі, і щоби, значить, дати «позітивну» відповідь: «так» або «ні» на запитання, чи варто було відокремлюватися чи ні. Сей історичний приклад – відокремлення, Норвегіі від Швеціі. Варто спинитися і нам на ньому.

Показавши, що відокремлення Норвегіі від Швеціі явилося наслідком примусового з’єднання Норвегіі з Швецією, хоть Норвегія и користувалася дуже широкою автономією, і указавши, що сей приклад повинен показати, по перше, шо право на самовизначення не є «правом істи з золотих мисок», а, по-друге, що сей приклад навчає иншому способу вирішення, ніж «руський» (царістській), Н. Ленін далі переходить до політики пролетаріату в питанні про відокремлення.

«Яка була і повинна була бути позіція норвежского і шведського пролетаріату у конфлікті із-за відокремлення»? – Запитує Н. Ленін, і відповідає:

«Свідомі робітники Норвегіі голосували б, звичайно, писля     відокремлення за республіку[7], і коли були соціалисти, голосувавші инакше, се лише показувало би, як багато иноді тупого, міщанського опортунізму у европейскому соціалізмові. Про се не може бути двох думок, і ми торкаємося денного пункту лише тому, що Р. Люксембург намагається заплутати суть діла балачками не на тему. З приводу питання про відокремлення ми не знаємо, чи накладав соціалістичний програм норвежських с.-д. обов’язок триматися одноі зазначенноі думки. Допустимо, що ні, що норвежські соціалисти зоставляли невирішенним питання про те, наскілько достаточною була для вільноі класовоі боротьби автономія Норвегіі і наскілько гальмували волю господарського житгя повсякчасні суперечки і конфлікти з шведською арістократією. Але що норвежський пролетаріат повинен був іти проти сієі арістократіі за норвежську

/XVIII/

селянську демократію (при всіх міщанських обмеженностях останньоі) – се неоспоримо».

От се і все. Спитаємося підійти до сієі відповіді так, як підійшов сам Н. Ленін до Р. Люксембург з приводу сього ж прикладу.

Для Рози Л. сильніше «фрака» (так звуть представників P.P.S.) звіря нема. Для Н. Леніна, можна сказати його словами, сильніше Рози Л теж звіря немає, і він сам говорить не на тему.

На яке запитання треба було відповісти Н. Ленінові? Поперед усього: Яка була позіція норвежських робітників в питанні про відокремлення? На се відповіді ми не одержали. «Ми не знаємо», – каже Н. Ленін. – «Допустимо», що відповіді ніякоі не було. Гаразд! Так і «допустимо». По друге: яка позіція повинна була бути у норвежських с.-д в тому ж таки питанні про відокремлення? Відповіді і на се запитання ми не одержуємо. А питання поставлене самим же Н. Леніним. Ми сперва чуємо, що повинні були робити норвежські с.-д. після відокремлення, але, як се зазначає і Н. Ленін, се не на тему. Потім в кінці наведенноі виписки, ми узнаємо, що в конфлікті між шведською арістократією і норвежською селянською демократією і норвежські с.-д. повинні були підтримати селянську демократію проти шведськоі арістократіі. Але се ж відповідь на инше запитання, се відповід не на тему. Треба було дати відповідь не на те, кого треба було піддержать у сьому конфлікті – се важно, розуміється, цікаво, – а як раз на те запитання, яке, – ми «допустили», – зосталось не вирішенним норвежськими с.-д., а саме: «на скілько достаточною була для вільноі класовоі боротьби автономія Норвегіі і наскілько гальмували волю господарського життя повсякчасні суперечки і конфлікти з шведською арістократією»?

От се питання Н. Ленін, висловлюючись його словами, «забалакав» не до діла всім відомими загальними істинами. А жаль і дуже жаль! Бо, як повірити Н. Леніну, Р. Люксембург «забалакує» питання, бо вона не здатна виконати нею самою висовуємого домагання бути конкретним, – то сього не можна сказати про самого Н. Леніна. Як раз навпаки! І ми лишилися без навчаючого для нас прикладу, як треба прикладати домагання конкретности хоть в одному випадкові відокремлення. Але се сумне з’явище не є випадковим, а навпаки є логічним висновком «віднімаючоі», «невтральноі», «наднаціональноі», «зовнінаціональноі», як хочете, позіціі у національному питанні. Все має свою логіку. Повернемо тепер до аргументів Н. Леніна, чому не можна давати «позітивноі» відповіді на національне питання.

Домагання «практичности», «позітивноі відповіді» в національному питанні, на думку Н. Леніна може означати:1) «або підтримання усіх національних стремлінь»; 2) «або відповідь: “так або ні” на питання про відокремлення кожноі націі; 3) «або взагалі безпосереднє “переведення в життя” (“осуществимость”) національних домагань».

Розглянемо услід Н. Леніну всі його аргументи, чому не можна бути «практичним», «позітивним» в усіх сих трьох можливих розуміннях домагання «практичности».

  1. Ми цілком погоджуємося, що “підтримувати усі національні стремління”, в тій кількости й ті, які мають на меті привілеі або виключні вигоди тієі або иншоі націі, на кошт инших націй – ми не можемо не тілько

/XIX/

тому, що ми проти всяких привілеів і за рівноправність, а й тому, що се було би «непрактичним». Практично неможливо підтримувати всі національні стремління, бо, відстоюючи привілеі або виключні вигоди одноі націі, ми тим самим подавляємо, коли не всі, так де-які стремління другоі націі.

  1. “Дати відповідь: „так або ні” на питання про відкромлення кожноі націі”.

Поперед ніж розглядати аргументацію по сьому пунктові, спитаємо, як треба розуміти у наведенній тілько що фразі слово «кожноі». Слово «кожноі» може мати два значіння: а) або «всіх разом», «всіх гуртом»; в) або «тоі чи иншоі окремоі». На перший випадок, наша фраза буде мати такий вигляд: «дати відповідь: „так або ні” на відокремлення всіх разом, гуртом націй». Себ-то, щоб зарані на всяке національне питання всякій націі, без підрахунку конкретних умов життя і розвитку націі, – дать відповідь, або, „так”, „відокремлюйся” або „ні”, „не відокремлюйся”. Себ-то, щоб сказати, або: всяка нація мусить і повинна відокремитись; або: всяка нація мусить і повинна не відокремлюватися.

Очевидно, що коли би слово «кожноі» розумілося так, то се було би просто нісенітницею, як з боку того, хто домагався би такоі відповіді, так і з боку того, хто став би доказувати, що дати такоі відповіді не можна.

Очевидно, що слово «кожноі» вживається тут в змісті «тоі або иншоі окремоі». І не тілько «очевидно». В сьому ми переконуємося також із слідуючоі фрази, взятоі із тієі ж глави про «практіцізм»: «Усього практичніше сказати прямо „так”, за відокремлення оттакоі націі, а не за право на відокремлення всіх і всіляких націй! Пролетаріат проти такого практіцізму» підкреслення автора). Звідси ци бачимо, що «право» на відокремлення протиставляється самому «відокремленні», і шо в той час, коли «право» прикладається «разом», «огулом», до «всіх і всіляких» націй, «відокремлення» прикладається до «оттакоі», себ-то «тоі чи иншоі окремоі» націі.

Щоб не було ніяких непорозумінь, ми и будемо заміняти слово «кожноі», словами «тоі або иншоі окремоі», і наша фраза буде мати такий вигляд: «дати відповідь: „так або ні” на питання про відокремлення тоі або иншоі окремоі націі».

Отже (повертаємо до аргументаціи) дати таку відповідь не можна, хоть се й здається дуже практичним. На ділі ж «воно безглузде, метафізичне теоретично, на практиці ж веде до підвладности пролетаріату політиці буржуазіі». Чого воно «безглузде, метафізичне теоретично»? А того, що «теоретично не можна запевняти наперед, чи відокремлення данноі націі, чи іі рівноправний стан з иншою нацією скінчить буржуазно-демократичну революцію». Що се? Відповідь на питання, чи «балаканина»? Питання стоіть, скажем, таке: червні серпні 1905 року Норвегія запитує Н. Леніна, що ій робити, чи відокремлюватись від Швеціі, чи лишаться автономною частиною іі? А Н. Ленін відповідає, що се питання безглузде і метафізичне, бо зарані не можна було сказати, чим скінчиться «буржуазно-демократична революція» в Норвегіі: чи іі відокремленням чи «рівноправним» станом з Швецією?! Сам же Н. Ленін домагається, щоб. розуміли що до чого, щоб не говорили хороші слова там, де треба дати відповідь, – і сам же не додержує сього домагання! Ще яскравіше виявиться «балаканина», коли ми

/ХХ/

замісць «відокремлення», домагання тоі або иншоі націі власноі незалежноі, самостійноі держави, візьмемо друге демократичне питання, яке на думку Н. Леніна, не відріжнюється від «самовизначення», що до свого здійснення. А саме домагання республіки. От на думку Н. Леніна норвежські с.-д. повинні були дати відповідь: „так”, республіка! – на питання: який державний лад мусить бути в Норвегіі, чи монархія чи республіка? Але хіба се ще означає, що «буржуазно демократична революція» Норвегія обов’язково скінчиться республікою? Сам же Н. Ленін «теоретично» передбачає два можливі шляхи: або «нова революція», або довга підготовка пропагандою, агітацією до тієі революціі, яка повинна здійснити республіку. Теоретично не можна запевняти, чим скінчиться буржуазно-демократична революція, чи відокремленням чи «рівноправним» станом, як не можна запевняти, чи монархією чи республікою. І чому дати відповідь: „так або ні” на питання про відокремлення Норвегіі буде безглуздим і метафізичним теоретично, а дати відповідь: „так або ні” на питання про республіку в Норвегіі не буде метафізичним і безглуздим теоретично?!

Далі. Дати відповідь: „так або ні” на питання про відокремлення тоі або иншоі окремоі націі не можна, бо се повело би «на практиці до підвладности пролетаріату, політиці буржуазіі.» Погодимося на хвилину з сим твердженням, і спитаємо, а коли не дається ніякоі відповіді, ні „так” ні „ні”, то тоді пролетаріат ухиляється від політики буржуазіі чи ні? От ми в купі з Н. Леніном «допустили», що Норвежські с.-д. не давали ніякоі відповіді на питання, чи відокремлюватись Норвегіі. Н. Ленін від себе теж не дає ніякоі відповіді на се питання. А яку пораду він дає норвежському пролетаріатові? Підтримать дрібну буржуазію Норвегіі в тому питанні, де не можна сказати ні „так” ні „ні”! На се нам можуть зауважить, що порада дається «умовно», щоб ослабити шведську арістократію, поміщиків і капіталістів. Але, скажемо, домагання республіки є таким же «умовним», а відповідь „так або ні” все ж таки дається, хоть і тут є та ж таки небезпека поставить пролетаріат до підвладности політиці буржуазіі. Ні, сей аргумент теж не на тему, не рахується з домаганням «що до чого.» Бо позбавитись впливу політики буржуазіі тим, що ми взагалі будемо визнавати право всіх націй, і не говорити ні „так” ні „ні” про відокремлення тоі або иншоі націі, – се ж смішне міркування, се скорійше політика страуса, котрий ховає голову, коли йому загрожує небезпека і таким чином цілком підлягає впливам сіі небезпеки.

Вплив буржуазноі політики загрожує в обох випадках і тоді, коли дається відповідь: „так або ні”, і тоді, коли такоі відповіді не дається. І більша небезпека буде як раз на другий випадок.

Далі. Погляньмо, чого дати відповідь: „так або ні” обов’язково веде на практиці до підвладности пролетаріату політиці буржуазіі. А того, що «буржуазія раз у-раз на перше місце ставить своі національні домогання» і «ставить іх безумовно», бо буржуазіі потрібні «гарантіі іі вигід без уваги до становища инших націй». Навпаки «для пролетаріату вони (національні домогання) підвладні інтересам класовоі боротьби». Се протиставлення двох політик цілком штучне і не відповідає історичній дійсности.

І для пролетаріату і для буржуазіі національні, як і всякі инші

/ХХІ/

домогання носять не безумовний характер, а підлягають інтересам класовоі боротьби, мають на меті закріплення своіх класових позіцій.

І буржуазія плює на національні інтереси, коли сі інтереси починають шкодити іі класовим інтересам, відсовує іх на заднє місце або навіть відкидає геть іх.

Далі. «Для пролетаріата важно в обох випадках (і при відокрмеленні і при “рівноправности”) забезпечити розвиток свого класу; буржуазіі важно пошкодити сьому розвиткові, відсунувши його завдання перед завданням “своєі” націі» підкреслення автора). Але буржуазіі користно пошкодити розвиткові робітничого класу теж в обох випадках, і як що сього будуть вимагати інтереси іі (буржуазіі) классу, то вона не то що постарається усунути завдання пролетаріати перед завданням «своєі» націі, а усуне і интереси «своєі» націі, аби тілько пошкодить пролетаріатові. Недаром же сам Н. Ленін в другому місці пише: «Буржуазія пригніченних націй постоянно переводить гасло національного визволення в облуду робітників: у внутрішній політиці вона використовує сі гасла для реакційних згод з буржуазією пануючих націй (напр. поляки в Австріі і Росіі, які змовлюються з реакцією для пригнічення євреів і украінців); і зовнішній политиці вона старається змовитися з одною із супірницьких імперіалістичних держав за для здійснення своіх грабіжницьких цілів (політика дрібних держав на Балканах і т.д.) (Соціалістична революція).

Далі. «А тому пролетаріат обмежується негативним, так би скааати, дамаганням визнання права на самовизначення, не гарантуючи жадній націі, не обов’язуючися дати нічого на кошт иншоі націі». По-перше, чого дати відповід “так або ні” означає гарантію дати щось на кошт иншоі націі? По-друге, визнаючи право і не даючи відповіді ні “так” ні „ні”, хіба тім самим уже усовуються привілеі, виключні вигоди одноі націі на кошт другоі націі? В буржуазному суспильстві нема жодного гасла, котре не було би використане буржуазією.

Але що б ви сказали, коли би вам на ваше домогання дати відповідь: “так або ні” – чи потрібно вимагати республіки чи ні, – відпівіли: «ми обмежуємося негативним, так би сказати, визнанням права на республику». Се ж не на тему.

Таким чином, ми бачимо, що замісць відповіді на питання: чому не можиа дати відповіді: “так або ні” – ми одержали балаканину не на тему. Питання «забалакане» не до діла страшними і хорошими словами, нехтуючи власними методичними міркуваннями, ідучи в зустрічь власним твердженням, що до самовизначення, до утворення самостійноі держави і до і під час і після соціальноі революціі.

  1. «Буржуазіі інтересніше всього „переведення в життя” данного домагання, – звідси повсякчасна політика угод з буржуазією инших націй на шкоду пролетаріатові. Пролетаріатові ж важно закріплення свого класу проти буржуазіі, виховання мас у напрямку послідовноі демократіі і соціализму».

При чому тут протиставлення “переведення в життя” даного домагання, з одного боку, і закріплення свого класу – з другого? Чи не нагадує ся аргументація відомоі хорошоі пісни:

На городі бузина,

/ХХІІ/

А в Киіві дядько.

Тим я тебе полюбив,

Що на небі жарко!?

«Пролетаріатові важно закріплення свого класу». А буржуазіі не важно? Чи може ій «важніше всього „переведення в життя” данного домагання»? Чи може «буржуазіі інтересніше всього „переведення в життя” данного домагання» іменно тому, що .переведення в життя” уже закріплює стан буржуазіі проти пролетаріату? Скажем „переведення в життя” відокремлення Норвегіі від Швеціі закріпило стан норвежськоі буржуазіі проти норвежького і інтернаціонального пролетаріату чи ні? Як що закріпило, навіщо тоді Н. Ленін рекомендує норвежському пролетаріатові підтримувать норвежську дрібну буржуазію, яка домагалася „переведення в життя” відокремлення Норвегіі від Швеціі? В иншому місці (Підрахунок діскусіі про самовизначення) ми знаходимо міркування Н. Леніна з приводу сього відокремлення Норвегіі від Швеціі, котрі свідчять, що іменно „переведення в життя” відокремлення стало в допомозі розвитку демократизму. „Автономна” нація не рівноправна з „державною” нацією… Автономна Норвегия користувалася, яко частина Швеціі, до 1905 р., як найширшою автономією, але рівноправною Швеціі вона не була. Лише іі вільне відокремлення виявило на ділі і доказало іі рівноправність (при чому – добавимо в скобках – іменно сей вільний відхід утворив базу для більш тісного, більш демократичного наближення, збудованного на рівноправности[8].

Як що так, як що відокремлення Норвегіі від Швеціі утворилу базу для нового демократичного об’єднання іх, то як можна протиставляти „переведення в життя” закріпленні пролетаріатом своіх класових позіцій?

Класові позіціі можуть закріплюватися і при „переведенні в життя” і без „переведення вжиття”.

«Пролетаріатові важно виховання мас у напрямку демократіі і соціалізму». А хіба „переведення в життя” стане сьому на перешкоді? От було „переведенно в життя” відокремлення Норвегіі від Швеціі. Норвежська буржуазія ставила се домагання безумовно, вона увіходила з приводу сього до угоди з шведською арістократіеі і буржуазією, і саме відокремлення скінчилося «не безумовно», а «компромісом» де в чому, напр., були зруйновані в Норвегіі кріпости вдовж східнього кордону, т. є. кордону з Швецією і т.д. – словом, ми бачимо всі «негарні риси» буржуазіі. І все ж, з приводу сього „переведення в життя” у того ж таки Н. Леніна там, де він хотів прикладом відокремлення Норвегіі від Швеціі ілюструвати своі тезіси, чому не можна бути «практичним» у національному питанні ми читаємо: «Зруйновання звязків, нав’язанних Норвегіі європейськими монархами і шведськими арістократами, підкрепило звязки між норвежськими та шведськими робітниками». От тобі й маєш! Выходить, що „переведення в життя” сталося іменно в пригоді як раз пролетаріатові обох краін в той час, коли норвежська буржуазія усилилась, але шведська ослабла, згубивши своі привілеі в Норвегіі.

Ні, скілько б і як би сердито не заявляв Н. Ленін, що «гасло практичности є на ділі гаслом некритичного переймання буржуазних стремлінь», –

/ХХІІІ/

ділу не пособиш! Як яка «практичність» – скажемо ми. Але цілком повернутися спиною до «практичности» є не меншею хибою і помилкою, ніж переймати усяку «практичність»!

І ті приклади, які подає Н. Ленін відносно позиціі Маркса що до «тих або инших» национальних рухів, то вони свідчять проти Н. Леніна в пункті про приємлемість для пролетаріату лише «віднімаючого», а не «позітивного», «практичного» вирішення, як свідчить проти себе сам Н. Ленін, де він торкається грішноі землі.

Маркс був такий «практичный», а не «не практичный», як кааав Ленин з приводу сих випадків, – що рекомендував Інтернаціоналові відстоювати незалежність Польші, англійським робітникам відокремлення Ірляндіі від Англіі і т д.

Він значить у практицізмові ішов далі ніж ІІ-й Інтернаціонал, який лише дозволив польським соціалістам відстоювати се гасло.

Розуміється, були ріжні конкретні умовини. Се так. Але, для нас важно зараз лише підкреслить, що Маркс не боявся позітивноі відповіді, «практичности». Він, правда, не підтримував всі і всіляки національні стремління, але на де-які давав відповідь: „так або ні” і інтересувався перш за все „переведенням в життя”… Не права на відокремлення Ірляндіі від Англіі, на думку Маркса, повинні були відстоювати англійскі пролетарі, а видокремлення Ірляндіі від Англіі.

І Енгельс в своєму листі до Каутського, яке приводить і т.Ленін в своій статті «Итоги дискусии о самоопределении» в «Сборнике С.-Д», писав: «Пролетаріат мусить перейняти колоніі і яко мога скорійше довести іх до самостійности[9].

Ні, зайняти позицію духа святого, що шугає над «хаосом» національноі боротьби, пролетаріатові не можна.

От ся «шуйця» Н. Леніна і породила «Катеринославську точку погляду» Ми лишаємо на волю читача вирішувати питання, чим є «катеринославська точка погляду»: «законорожденною» дитиною чи байстрям?

Як же се могло статись, що такий тонкий діалектик, глибокий аналітік, майстер думки і слова не помітив у самого себе «шуйці» і «десниці», дозволив собі заплутатись у дуже тонкій діалектичній сітці? Відповідь на се запитання допоможе знайти сам Н. Ленін. Нам стоіть звернутись лишь до його методу, прикласти до нього ту саму мірку, яку він прикладає до других – і ми будемо мати відповідь. Бо ордінарні люди і геніі, інтелігентики і Інтелігенти (з великоі букви) однаково підлягають грунтовному законові людського суспільства: Не свідомість утворює буття, а буття утворює свідомість. «І царята і старчата – Адамові діти»!

І коли ми підійдемо з сього боку до тоі «рівноправности» і «самовизначення», як вони розвинені в статтях Н. Леніна, на противагу «культурно-національній автономіі», то ми помітимо в них багато     – не по змісту, а по тому, яким стремлінням вони повинні були задовольнити.

А для того, ми повинні розглянути Росію і Австрію з точки погляду національних рухів.

/ХХIV/

  1. Спільне і особисте в австрійськоі и російськоі соціал-демократіи.

Росія і Австрія уявляють собі дві великих європейських держави з рябим національним складом населення, переданним у спадщину феодалізмом і абсолютізмом. В тій і другій краіні пануюча національність складає меншу половину всього населення краіни. Знищення кріпацтва, розвиток капітализму, особливо остання доба імперіалістичного капиталізму викликали і що – раз усиливали національні рухи, визвольні стремління численних націй, мешкаючих в межах кожноі держави. Сі національні рухи загрожували (і загрожувають) цілости кожноі держави. Сучасни подіі під час в революціі в Росіі і і Австріі, на теріторіі котріх утворилися національні республіки, свидчять про се як найяскравіше Кожна чи «автономна» чи «інородчеська» нація стремилася визволитися із-під гніту другоі націі. Сі національні стрімленія завіршувалися цілком природно у домаганні скласти свою державу, организувати свою націю у державно-політичний організм. „Перевести в життя” се стремління для значноі частини сих націй означало з’єднати перерізані кордоном окремі куски теріторіі, оселенноі переважно данною національністю. Сі національні стрімлення всі були «сепаратистичні» відносно державних націй, и викликали з іх боку, навпаки, стремління закріпити, зміцнити свою державу. „Переведення в життя” національних стремлінь означало для історичноі Росіі і Австріі, для російскоі і австрійскоі імперіі гибель, роспад. І от у державних націй виникає инша потреба, щоб як небудь нейтралізувати сі сепаратистичні стремління. Ріжні класи і в ріжний час вживали ріжні заходи – от полицейського «ташшить і не пушшать» до констітуційних автономних прав націям. Але завдання всіх сих ріжних заходів було одно: зберегти Австрію яко Австрію, Росію яко Росію, в іх історичних межах.

Але на сьому і кінчаються спільне в стані Австріі і Росіі.

Австрія з 1948 по 1867 р. пережила низку революцій і войн, яки знищили в ній кріпацтво і абсолютізм, і з 1867 в ній установлюється констітуційний буржуазний режім, з юридично правовою рівноправністю особ незалежно іх соціального ставу. §19 австрійськоі констітуціі, який ми навели вище, спеціально підкреслював таку ж юридично-правову рівноправність і всіх націй, мешкаючих в межах австрійськоі імперіі. Півстолітній дослід історіі Австріі показав, що істнування констітуційного параграфу про рівноправність всіх націй і мов ще не дає гарантіі переведення в життя сіі рівноправности, що усунення національноі неволі de facto є тим самим усуненням сіі неволі и de facto.

Бо юридично-громадянська рівноправність націй в Австріі ішла поруч з политичною нерівноправністю, політичною неволею майже всіх націй, крім пануючоі вемецкоі. Ми знаємо, що навіть автономна нація не рівноправна з державною нацією. Навіть автономна Норвегія, конституція котроі говорила даже про Норвегію, яко державу, звязану з Швецією головним чином особою спільного короля, не була рівноправна з Швецією. А в Австріі німці і після конституціі 1867 р. лишалися політично-пануючою нацією  з далеко більшім обсягом своіх привілеів, ніж то ми бачемо у шведів відносно Норвегіі. Лише одна Венгрія могла йти до порівняння іі з станом Норвегіі. Всі инші націі користувалися значно меншими политичними

/ХХV/

правами, порівнюючи до Норвегіі. Всі инші націі Австріі крім того не були політично рівноправні і між собою, а не тілько відносно німців. Венгри у себе в Венгріі фактично добилися самостійности, повноі волі, складали другу пануючу націю, фактично були рівноправні з німцями, – і тілько в зовнішній политиці підлягали німецькоі Австріі, тілько в полі міжнародних зносин мусили уступитись перед німцями. Далі, йдуть поляки, котрі користувалися досить широкою автономією в Галіціі, але меншою ніж у венгрів. Всі инші націі були паріями, мусили підлягати волі або одноі німецькоі чи венгерськоі націі: чехи, словаки, південні слов’яне, італійці, румини, або мусили терпіти панування двох націй: украіинці, евреі. Офиціально дуалістична (Австро- Венгрія) австрійська монархія потроху стала перетворюваться в тріалистичну (німці, венгри, поляки). Сій національній неволі і нерівноправности сіі неволи ще допомогав, ускладняв переданий абсолютізмом у спадщину констітуційні Австріі поділ іі на короні землі, як вони склалися ще в феодальному суспільстві, при зовсім инших соціально економичних умовах життя. Пануючі чи прівілейовані націі покладали всі сили, аби зберегти сі історичні коронні землі, де в іх руках був давно налагоджений апарат іх панування. Навнаки, між пригніченними націями поширювалося домагання перебудівлі Австрійськоі імперіі на національно-автономні краі, а згодом і перебудування Австріі в федерацію таких автономних краів, як що не повний роспад Австріі, – що ми спостерігаємо зараз Бо майже кожна нація Австріі, крім венгрів і чехів, мала своіх родичів по націі в сумежних краінах, де виникали такіж стремління до автономіі, до об ’єднання або де іх земляки уже складали державу. Поляки жили поруч в Австріі, Германіі і Росіі, Украінці – в Австріі і Росіі, румини (Трансільваніі) – в Австріі, Росіі і Руминіі, південні слав’яне тягли до Сербіі, німці жили в Австріі і Германіі.

Задовольнити всі сі національні стремління просто рівноправністю не можна було – така рівноправність визнавалась законом Австріі. Переділить Австрію на автономні національні, замість коронних, краі полегшить національну ворожнечу, але навряд чи зміцнить державний стан Австріі. Стремління до констітуіровання в державно-політичну націю автономія не припинить, навпаки, стане в допомозі Не спинить також стремління до об’єднання з своіми національними родичами за кордоном. Австрія увесь час перебувала в стані страшенноі національноі гризні, котра паралізувала іі. Роспад чим далі не зменшувався, а збільшувався.

І от, яко одна із спроб запобігти лихові, щоб усунути національну ворожнечу, щоб звязати всі націі спільним інтересом в істнуванні Австріі, і явилася «літераторська видумка», «культурно національна» автономія О.Бауера і К.Реннера. Австрія мусить перетворитися в федерацію экстерітаріальних, персональних національних союзів, кожний з своім центральним парламентом, який задоволняє всім культурним потребам націі незалежно від теріторіі. А на чолі Австріі є ще центральний парламент, котрий керує політичними справами. Через межі автономних, коронних і т.и. краів протягуються до центру нитки, котрі таким чином мусять удержувати від сепаратизму. Ся літераторська видумка найшла відгук лише між німецькими с.д. і с.д. найбільш загнаних націй, як украінці, південні слов’яне. Німецька нація невпинно губила один за другим ті звязки,

/ХХVІ/

котрі ій могли здержувати сепаратистичні стремління инших націй. Південні славяне і украінці не мали ніякоі надіі на допомогу чи сербів чи украинців з Росіі. Сербія сама жила тілько за ласки «великих» держав, а украінці в Росіі перебували в стані такого гніту, що, здавалося, ім самим потрібна допомога. І украінців і південних славян істнування Астріі було користніше, було меньшим злом, ніж попасти виключно впливам і власті поляків чи венгрів.

«Літераторська видумка», «культурно-національна» автономія давала не одно лише «ідеальне» розгороження націй, переслідувала не одні лише «ідеальні» мотиви, а ще повинна була служити цілком практичній потребі – зберегти цілість держави Австріі.

Инше становище було в Росіі. Ще більш ряба по національному складу населення, Росія аж до революціі 1907 р. лишалась абсолютістською імперію, і кріпацькими привілеями поміщиків, з централізованою поліцейською бюрократією, з браком будь якоі не то що політичноі, а й юридично громадянськоі рівноправности, і страшенним національним гнітом, де не то що про національну автономію, а навіть про елементарні задоволення культурних потреб пригніченних націй не могло бути й речі, де пригніченні націі вважалися за паріів, «інородців», де все від молдаванина до фінна на всіх язиках мусило мовчати, щоб «благоденствувати», – в противному ж разі сипались адміністративні кари, ссилка, тюрма, розстріл, погром.

Відносно національного питання Росія відріжнювалася від Австріі от сією одноцентрістю і централізованністі, а також безмежною сваволею відносно всіх «інородців» (крім Фінляндіі). Далі, «особливість сієі національноі держави, по-перше, та, що „інородці” (складаючі в цілому більшість населення – 57%) оселюють як раз околиці; по друге, та, що пригнічення сіх інородців дуже більше ніж у сусідніх державах (і навіть не тілько в європейських); по трете, та, що у цілій низці випадків мешкаючі по околицях пригніченних націй мають своіх рідних по той бік кордону, які користуються більшою національною незалежністю (досить пригадати хоть по західньому та полудневому кордоні держави – фінів, шведів, поляків, украінців, румин); по-четверте, та, що розвиток капіталізму і загальний рівень и культури часто вище у „інородчеських” околицях, ніж у центрі держави. В решті саме у сусідніх азіатських державах ми бачимо почавшуся низку буржуазних революцій і національних рухів, які захоплюють по-части і рідні націі в межах Росіі». (Про ираво націй на самовизначення).

Російська с.-д. і рахувалася з сим фактичним станом національного питання в Росіі, коли виставляла право націй на самовизначення. В державі полицейскоі сваволі і браку будь яких прав громадянина, всі ріжноманітні течіі зливалися в одному домаганні – громадських і политичних прав, в боротьбі проти самодержавно полицейського режіму. «Інородці» між иншим добивались і «права» національно політичноі волі і «права» з’єднання з своіми родичами по той бік кордону. Царістській уряд, буржуазія і помищики, розуміється, боролися з сими стремліннями, вживали як найгостріших заходів, щоб знищить «сепаратізм».

Російський соціал-демократіі не можна було не визнавати за «інородцями» сих прав.

/ХХVІІ/

Але в той же час приймались (теоретично) всі заходи, аби націі «не захотіли» використати свого права, щоб вони не відокремлювалися. С.д. меньшевики, під впливом революціі 1905 р. і  викликаних нею рухів викидають фактично (на бумазі ще лишалося) право націй на самовизначення і переймають культурно національну автономію, а під час революціі 1917 р. навить борються з автономно-федералістичними національними рухами. Ліва революційня частина російськоі с.-д. твердо додержується «права націй на самовизначення», яко революційного гасла протесту і руйнування буржуазно-самодержавноі Росіі. Вона прямо і одверто виставляє домагання, аби право націй на самовизначення, себто на вільне політичне відокремлення було не тілько оголошено, а й переведено в/життя, могло бути здійснено фактично тою або иншою нацією.

С.-д. пригніченноі націі «може, не порушуючи своіх обов’язків, яко інтернаціоналіст, були і за політичну незалежність своєі націі і за іі включення в сусідню державу х, у, z і т.д.» (Підрахунок діскусіі про самовизначення).

«Але»… Але він повинен відстоювати повну організаційну єдність партійну, професійну, культурно-просвітну і т.д., давати ж відповідь, “так або ні” на питання про відокремлення тоі чи иншоі націі не можна, бо се буде безглуздим і метафізичним теоретично, а на практиці поведе до подвладности пролетаріату політиці буржуазіі. Але се лише буржуазіі інтересніше усього «переведення в життя» данного домагання…

«Право» визнається, а щоб се «право» не було «переведене в життя», то тут на допомогу являється «літераторська видумка» про неможливість для пролетаріату мати «позітивний», «практичний» програм.

_____

В нашій короткій передмові ми не могли спинитись на всіх цікавих питаннях, яких торкаються статті Н. Леніна. Для сього потрібно було би дуже більше місця.

Ми спинились лише на головних пунктах сих статтей. Читач сам помітить сильні і слабі пункти «теоріі» права націй на самовизначення, особливо маючи такого хорошого коментатора, як революція в Росіі, Австріі і Германіі.

«Катеринославська точка погляду» є карікатурою, розуміється, але ся карікатура своєю харею як раз відбиває «шуйцю» «теоріі».

Досвід російськоі революціі, дійсно, блескуче виявив на «практиці» і «шуйцю» і «десницу» «теоріі». «Практіка» раз у-раз відбиває «теорію», як «теорія» відблискує «практіку».

Хай же наша передмова докінчується «практікою».

Саратов.

1919 р. 20 лютого.

Василь Шах-Рай

/ХХVІІІ/

_____

Примітки

[1] Ся точка погляду була у перше висловлена В. Скоровстанським у брошурі: «Революція на Вкраіні». Саратов, 1918 р., стор. 100.

[2] Про «Катеринославську точку погляду» див. передмову до 1-го руського видання брошури В. Скоровстанського: Революція на Украйне і «До хвилі». А також «Правда», №132, 1918.

[3] Marx und das sellstbestimmungsrecht der Nationen, von H. Cunow. Neue Zeit, №25. 25 – III. 1918.

[4] Див. «До Хвили», стор. 78.

[5] М. Лазерсон. Національность и государственный строй. Изд. «Книга» 1918 г. Стр. 67.

[6] М. Лазерсон. Там же, стор. 66.

[7] Коли би більшість норвежськоі націі була за монархію, а пролетаріат за республіку, то перед норвежским пролетаріатом, кажучи взагалі, розстилалися два шляхи: або революція, коли умовини для неі поспіли, або скоритися більшости і довга робота пропаганди та агітаціі.

[8] Підкреслення моє. В.Ш.-Р.

[9] K. Kautsky. Sozialismus und Kolonialpolitik, Berlin 1907. S. 79.

http://vpered.wordpress.com/2014/12/22/shakhrai-preface/#more-6666

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *